Петропавлівська земля здавна була благодатною. Тут з сивої давнини жили люди, що ходили під Богом. Заснована ченцями та підпорядкована ще в далекому 1743 році Петропавлівському монастирю, вона стала притулком для вільних та волелюбних українців, які, щоб позбутися кріпацтва, тікали на нашу землю ченцям на допомогу. В руслі повноводної річки Нивки, що несла свої води до могучого Ірпеня, трудилися працелюбні жителі:  Демиденки, Макаренки,  Бебри, Коваленки,  Мельниченки, Войтенки, Костенки , Рибченки, Литвиненки, Драби, Тритиниченки, Пазичі, Кодебські, Задорожні, Кириленки, Федоренки. На ланах та полях з раннього ранку до пізньої ніченьки в невтомній праці творили вони своє щастя,  з дня на день чекаючи світлої неділі, щоб послухати службу Божу  та очиститись від гріхів мирських. Незважаючи на те, що у 1755 році на цій землі було лише 16 хат, тут  було збудовано  дерев’яну  церкву на честь преподобного Симеона Стовпника під керівництвом ігумена Петропавлівського монастиря Антонія Величковського. Зовсім скоро, після зведення церкви, Петропавлівка набула  статусу села(1781рік). Невід’ємною частиною життя наших предків була  глибока віра в Бога та цілющу силу молитви, з якою ставала легшою терниста життєва дорога.  Саме тому велика шана та повага була до церкви. Також великою шаною та повагою  в жителів села користувався священнослужитель.  Він знав усіх на селі, бо сан змушував відвідувати кожну родину. Він був завжди потрібним при народженні дитини, коли одружувалися та при ритуальних дійствах. Він був поруч з людиною від народження до самої смерті.

Одразу після відкриття церква  взяла на себе ще одну місію – просвітницьку. Тут була організована ïàðàô³ÿëüíà øêîëà.  У хаті дяка збиралися учні. Пізніше, у 1794 році, будівля розташовувалася біля церкви з південного боку. А в далекому 1843 році на базі парафіяльної школи міністерством державних  маєтностей та його представником у Києві – Київською палатою майна, була відкрита школа, де готували писарів та інших клерків нижчого рівня. Завідував державною школою місцевий священик – отець Максим Васильович Крижановський. Це видатна особистість в історії села Петропавлівська Борщагівка. Він служив у храмі майже три десятиліття і за сумлінну працю отримав від російського імператора Миколи І «Височайшую благодарность» у 1855 році. Власне, саме в цей рік школу перевели до Братьської Борщагівки, а отець Максим, який мав власних восьмеро дітей, турбується про відкриття нової – тепер церковно-парафіяльної школи. Вона виникла на початку 60-х.  У 1864 році  отцю Максиму Крижановському було вручено набедреник за сумлінне ставлення до своїх пастирських та вчительських обов’язків.

Саме при служінні цього  батюшки у 1849-1850 роках, церкву Симеона Стовпника   капітально відремонтували за рахунок державної скарбниці , яка виділила 1508 рублів і коштів парафіян. А зовсім скоро у  1861-1863 роках її повністю реконструювали.

Після смерті отця Максима в Петропавлівці завершилася ціла епоха. На його місце заступив інший представник династії Крижановських – Іосиф Григорович Крижановський, який розпочав свою діяльність в 1871 році. Він прославився як блискучий богослов і місіонер. У 1878 році служителем  храму та завідуючим школи став Микола Васильович Пашковський. За його наставництва в церковній школі кількість учнів помітно зросла.

З 1881 по 1892 роки священнослужителем був отець Митрофан Миронович Акимович – син відомого на тогочасній Київщині протоієрея і діяча початкової освіти. Саме за його керівництва у 1886 році миряни спорудили нову будівлю для шкільних занять. Не можна не пригадати і про отця Іларія Косовського, що прибув до села  в 1892 році.  Саме він із благословення єпархіальної влади виконував функції ревізора церковно-парафіяльних шкіл. За плідну пасторську та освітню діяльність священик мав чимало церковних відзнак, а також викладав Закон Божий в одній з київських гімназій. В школі також викладали члени його родини – зокрема донька Марія. На початку  XX ст. у школі було 60-70 учнів. Двокласна школа, в якій вивчався  Закон Божий, письмо, арифметику, читання, а також викладалася історія, стала першим освітнім закладом  в нашому селі.

В 1906 році до села прибув останній дореволюційний священнослужитель Петро Іванович Цариковський. До прийняття сану він сім років служив сільським вчителем. Не маючи власних дітей, отець Петро повністю віддав себе пасторській та освітній роботі. На початку двадцятого століття килькість дворів вселі зросла до 262, а число жителів до  1675 осіб. Не зважаючи на те що церква Симеона Стовпника ремонтувалась, добудовувалась, обновлявся настінний живопис, іконостас, вона постаріла.

А головне – вона не вміщувала усіх парафіян. Тому постало питання про будівництво нового храму.

  За результатами конкурсу на зведення нового храму підряд на будівництво було видано селянину-самоуку з містечка Димер Київського повіту Петру Темку, який мав добрі рекомендації після побудови церков у селах Сваром'я Чернігівської губернії та Борки Київського повіту.

 Саме отець Петро Цариковський організував будівництво, яке підтримала громада. Кошти на забудову 7400 рублів виділила громада, як і цеглу, дерево та вапно. Цікавим є той факт, що на будівництво з кожного двору  прниносили відро яєць. Саме шкарлупу з яєць домішували в цемент для міцності стін будівлі.  В пам’яті старожилів ще живуть спогади про ті події, коли вони жили в приємному очікуванні появи нового храму, який спорудили до­сить швидко – за один рік.

В 1909 році, згідно з проектом і кошторисом архітектора Є.Єрмакова, на основі типових проектів середини минулого століття в селі Петропавлівська Борщагівка на високому пагорбі, в центрі села, біля ставу та головної дороги зависочіла церква, яка вміщала до 800 мирян. Хрестово-купольна споруда з гранчастою апсидою мала три входи –центральний і два бокових. Стіни церкви були викладені з цегли й тиньковані. На художній образ фасадів церкви вплинули модні на той час прийоми псевдоруського стилю в архітектурі, а також ремісничі традиції місцевих мулярів-майстрів.

Близько храму, розташовувалася хата батюшки Цариковського, там, де нині є вулиця Шкільна. А позаду, на нинішньому шкільному подвір’ї, розташовувалася парафіальна школа та дякова хата.  Навпроти  хати священослужителя, через  Шлях, як колись називали вулицю Леніна, розташовувалося   батюшкине господарство.

А далі розпочалися найстрашніші сторінки в житті українського народу: революція, розкуркулення, голод, війна... Саме тоді, коли підтримка Господа  була так необхідна нашим жителям – її в них забрали.

Комуністична партія, що прийшла до влади, розробляла стратегію і тактику антирелігійної роботи, передбачала участь у ній державних органів, школи, культосвітніх організацій, державної преси тощо, що явно суперечило проголошеної державою свободи совісті. Власне, партія здійснювала на загальнодержавному рівні заходи, які вели до повного знищення церкви як соціального інституту. Їх можна назвати атеїзацією суспільства.

В тридцяті роки двадцятого століття люди пережили суворі випробування і, можна сказати, що храм розділив долю своїх прихожан. Храм  преподобного Симеона Стовпника було знівечено  в 1932 році, коли така ж доля спіткала десятки інших храмів міст і сіл України. Перед знищенням певний час використовувалась як склад електростанції.  Той страшний день, коли з церкви знімалися  хрести, старі мешканці пронесли в пам’яті назавжди.  Житель нашого села Олександр Шиянов пам’ятає розповідь свого прадіда  про ту подію:  «Зібралося люду біля церкви сила-силенна. Двоє полізли збивати хрести, а всі знизу молилися, щоб не піднялася рука в них на святиню. Та дарма, хрести  було збито ….»  Прикро, що в тій ганебній справі взяли участь місцеві жителі.

« А церква гарна була, – пригадує  житель Андрій, – і як в них рука піднялася трощити  ту святиню?!» 

Ще більшою зневагою до церкви стало те, що пізніше там було розміщено клуб, спортзал, котельню (1932). Розібрано бані,  дзвіницю, художнє оформлення стін . З часом облаштований новий дах, прибудовані металеві сходи, зроблено нові отвори в стінах,  зрізано частину пагорба на якому височіла церква, знищено огорожу подвір’я - зовсім знівечено пам’ятку архітектури. Церква зовсім втратила свій первісний вигляд. Певний час матері та бабусі не пускали молодь до колишнього храму на веселощі. Та новий час, нові погляди брали своє. Згодом комсомольська молодь звикла до нового призначення споруди. Тут проводилися колгоспні збори, сільські концерти та вечірні дискотеки. І тільки шепіт бабусь: «Ой,не боїтеся ви Бога» нагадував  молоді про те, що тут колись була світла радість богослужіння. Хтось пропускав це мимо вух, а хтось переживав. А декому навіть видіння являлися. За переказами місцевих жителів саме таке видіння побачила жителька села Тетяна, що проживала по вулиці Пушкіна.  Повертаючись з нічної зміни напередодні свята Покрови Божої Матері, дійшовши до сільського клубу, Тетяна оторопіла. Зверху над дахом виднівся образ Божої Матері, що покривала всю споруду світлом. Через багато років Тетяна дослівно могла повторити те, що почула тієї ночі з вуст Богородиці: «Знову  Храм  на цьому місці буде, лиш  очиститься місце від осквернення вогнем, довго палати буде.» Як дійшла додому Тетяна не пам’ятає, а вдома розповіла все матері, а та наказала нікому не розказувати, щоб бодай не загриміла до будинку душевнохворих.  Так і пронесла крізь все життя цю таємницю, розповівши про неї в глибокій старості пані Тетяна. Три роки не дожила вона до тієї події, коли дійсно палав клуб (колишній храм).

З закриттям церкви духовне життя на селі  не перестало існувати, як того хотіла радянська влада. Всю власність священнослужителя Петра Цариковського було відібрано, а він сам з родиною був змушений жити на квартирі в родині Костенків, по вулиці Калініна. Туди і приходили до нього вінчатися, хрестити дітей, сповідатися – звичайно це все було таємно, наскільки це було можливо. Як пригадує П.М.Афанасенко, мешканець села, що ця таємність не завжди була таємною.  Коли він зробив пропозицію руки і серця своїй обраниці, вона погодилась. Але однією її умовою було те, що потрібно повінчатися. «Як? Я ж комуніст!», – обурився Павло Микитович, котрий щойно вступив до лав комуністичної партії, щиро вірячи в лозунг, що чим більше буде комуністів, тим швидше настане світлий час комунізму. Та дівчина стояла на своєму. Врешті-решт кохання виявилось сильнішим, аніж віра в комунізм і він погодився повінчатися. А на другий день про це вже було відомо партійному керівництву. За такий вчинок його було відраховано з лав комуністичної партії.

Вагомий внесок в розбудову  духовного життя села внесла  звичайна самотня жителька нашого села Наталія Костенко, що проживала по вулиці Леніна, 89. Будучи самотньою та глибоко віруючою людиною, вона подарувала свою хатину церкві, а сама доживала віку разом з монахинями в кімнатці позаду хатини.  Саме в ту хатину і  почали сходитися по вечорах мешканці на молитву, а згодом там було встановлено хрест і куполи та перебудовано стару будівлю.  В тому приміщенні розташовувалася церква до 2011 року. Декілька разів вже після війни комуністами збиралися підписи мешканців села, що до закриття будинку. Та їх так і не назбирали. Місцеві жителі не підтримали цієї ініціативи.

 В 1957 році священнослужитель Петро Цариковський помер і був похоронений на сільському кладовищі. Стежка до його могили не заростає і донині. Сюди приходять миряни відвідати могилу священнослужителя, а деколи отримати відповіді на вічні духовні питання. Як стверджують жителі після такого візиту стає легше на душі.

Отец Кіндрат Отець Кіндрат з жителями села(шістдесяті роки)

 На місце батюшки Цариковського прийшов батюшка Кіндрат, що пригадується жителям, як добрий та щедрий. Повернувшись зі  заслання після репресування, він допомагав бідним родинам, віддаючи усе, що приносили на панахиди людям.

«В нього завжди були в кишенях цукерки для дітей, які в повоєнні роки були жадні не тільки  на солодощі, а й на кусок хліба, – пригадує мешканка села Г.А.Кодебська,– о, як же ми його любили!»

  Він прослужив священослужителем в нашому селі 22 роки, допомагаючи усім нужденним. Кому ділом, кому словом, а в основному молитвою.

В 1987 році митрополит Філарет перевів в наше рідне село Петропавлівську Борщагівку служити у церкві батюшку Симеона Афанасенка. Він народився в глибоко віруючій сім’ї священика. Батька звали Іван Семенович Пустотін. Мама – Афанасенко Тетяна Ігнатівна. До і після війни батько – Іван Семенович служив священиком у Вознесенській церкві на Байковому кладовищі, а мама виховувала чотирьох дітей. Пізніше батько був репресований, а мати пішла до монастиря.  Отець Симеон зростав в монастирі, де наповнювався духом Божим. До 1961 року служив у Лаврі, допоки її не закрили як музей. А в 1972 році, отець Симеон  служив у храмі в м. Березань, аж допоки його не перевели в наше село. На цей час він вже закінчив духовну семінарію. Вагомий внесок в духовне життя села зробив цей священнослужитель, а нині його роботу продовжує син його Володимир, що замінив батька та став настоятелем церкви.

Велика повага до отця Симеона оселилася в душах прихожан одразу як він появився в нашому селі. Певно не випадково Господь послав в церкву преподобного Симеона Стовпника  священнослужителя, що носить його ім’я, поклавши на його плечі місію відновлення справедливості та повернення селу його святині. Разом  з приходом отця Симеона  в церкві з’явилася ще одна людина, про яку не можливо не пригадати – жінка-регент  Ольга, що була дружиною отця Симеона.  Вона вражала всіх прихожан своєю душевною красою, чистотою помислів.  Всі прихожани любили її і поважали за ставлення до людей і за її співучий голос. Вони прожили в парі з отцем Симеоном 37 років, давши життя чотирьом дітям, які  також посвятили себе справі Божій.  Горе від її втрати з отцем Симеоном розділили його прихожани.

 Лише прийшовши до нашого села в отця Симеона одразу ж зародилася мрія повернути будівлю сільського клубу церкві. Та як?  За вікном були 80-ті роки. Нове підростаюче покоління людей зростало без віри, без Бога, без церкви. Для них нове призначення цієї будівлі було більш кориснішим та важливішим.  Та так  лише здавалося на перший погляд. Це стало відомо з наступних подій. На прохання отця Симеона та підтримки сільських депутатів рішення про передачу будівлі було винесено на референдум.

1991 рік став визначальним в історії України. Саме 1 грудня  1991 року відбувся референдум про проголошення України незалежною. На тому ж референдумі в нашому селі народом приймалося ще одне важливе рішення про повернення православній  церкві  приміщення будинку культури.  "За” проголосували 3159  із 3895  виборців. Це був вражаючий результат, що говорив про те, що сімдесят років антирелігійної компанії не змогли стерти в душах місцевих жителів віри, якою жили століттями їх предки.

 А 12 листопада 1993 року відбулася передача споруди клубу у власність церкви та фактично церква переїхала аж в 2011 році. А далі почалося оформлення документів  для переоформлення  прав власності та на нове та реставрацію, що затягнулися на довгі роки. Навіть будучи у власності церкви, в приміщення ще використовувалося не за призначенням: тут проходили дискотеки,  нічні п’янки. Край цьому питанню поклала небачена до цього часу по своїй масштабності пожежа, яка відбулася в 2003 році. Як і говорила Богородиця у видінні жительки села Тетяни, що очистився храм від гріхів вогнем і горітиме довго. Так і було насправді. Першого дня пожежа була настільки сильною, що люди, які жили поруч, ховалися в погреби. А потім, лише від’їхали пожежники, а церква загорається знову –  так декілька днів поспіль.

    Скільки порогів оббив отець Симеон , щоб знайти кошти для зведення храму, важко перерахувати. Іноді здавалося, що цю важку проблему не подолати. Та тепер він був не один. Поміччю та опорою батька став син Володимир, який є нині настоятелем храму.  Разом вони знайшли тих людей,  які долучилися до зведення храму: Р.Б.Тальський,   Ю.І.Іванов, С.М.Мартюк та безліч  інших імен, які іноді навіть залишалися невідомими. Долучилася до відбудови храму і сільська громада під керівництвом О.І.Кодебського, чиє прізвище, як і в далекому 1755 році, при зведенні першої церкви, є в списку активістів громади. 

Вигляд будівлі після пожежі, 2003р

В 2006 році за клопотаннями сільської ради та народних депутатів будівлю  храму  Симеона Стовпника було віднесено до пам’яток архітектури місцевого значення. А  в  2010 році розпочалося будівництво нового храму.

    Проект нового храму був розроблений  ідентично тій будівлі, що будувалася на початку століття. Так само за рік, як і в далекому 1909р.,  в селі Петропавлівська Борщагівка на високому пагорбі в центрі села піднеслася  церква, що красою своєю вражає кожного перехожого.

    На свято Трійці в 2011році була відправлене перше святкове богослужіння в новому храмі.  Отець Симеон 30 травня 2012 року  був нагороджений правом носіння другого хреста з прикрасами. Це найвища нагорода у священстві. Вручав йому цю нагороду митрополит Володимир Київський і всієї України. Ця нагорода стала доповненням ряду нагород, які отримав отець Симеон за служіння Богові і людям. Та, певно, найбільша нагорода для сього сивоволосого священика та його сина – отця Володимира – це кількість його прихожан, які вміщує простора будівля нового храму. 

Отець Володимир

Храму який стоїть на пагорбі,  де три століття тому була зведена перша дерев’яна церква на честь преподобного Симеона Стовпника, де молилися жителі Петропавлівської Борщагівки за добробут і щастя своїх нащадків.

Нині храм на честь преподобного Симеона Стовпника, що розташувався в селі Петропавлівська Борщагівка, є одним із кращих храмів України та є окрасою села . Сюди хочеться приходити знову і знову. Тут господня благодать допомагає кожній людині у зміцненні віри, знаходженні істинного шляху у житті та надає спокій стражденній душі.