В культурі українського народу процес вишивання займав неабияке місце. Його не можна було назвати просто прикладним  мистецтвом,  це  була  невід’ємна  частина українського буття. З вишитим рушником христили, одружували, проводжали в далеку дорогу та зустрічали близьких людей. Вишитий рушник оспіваний багатьма народними піснями. А особливо це стосувалося весільного рушника. Наші предки вірили в те, що вишитий весільний рушник - це особливе сакральне дійство, власний внесок у майбутнє своєї сім'ї, оберіг щасливого подружнього життя. Він немов би "програмує" майбутнє життя родини, несе в собі певні побажання щодо майбутнього, які висловлює вишивальниця.

  Минали віки, а донині залишилася як традиція вишивання весільних рушників, так і  люди, що вірять у силу закладеної позитивної енергетики   вишиванку. Саме такою є жителька нашого села Тетяна Прокопівна Пономаренко, яку знають багато мешканців Петропавлівки як  вчителяхімії, керівника гуртка фотоаматорів, що знаний по всій Україні. Та лише близьким людям відомо те, що затишна квартира  родини  Пономаренків  повністю  прикрашена вишиванками, гаптованими як Тетяною Прокопівною, так і її донечками Іванкою та Катею.

 Любов до вишиванки Тетяна Прокопівна почерпнула на Волині, де народилася та виросла. Оберегом в їх хаті були вишиті її мамою рушники, картини, подушки. Саме мама навчила її малювати хрестиками на тканині, для якої і нині процес вишивання   – це відпочинок для душі.   Під час вишивання зупиняється час  і є  можливість подумати над життям, помріяти про майбутнє. Мрії про щасливе подружнє  життя, надії переповнювали молоду дівчину, коли вона вишивала свій власний  весільний рушник, на який згодом стала  разом з чоловіком Григорієм Івановичем. Саме з ним Тетяна Прокопівна   розділила вже тридцять років щасливого подружнього життя. Рушник весільний вишивати – гарну долю закликати...

  Ще більші мрії про майбутнє сімейне щастя та про добру долю переповнювали її, коли вона готувала весільні рушники для своїх донечок. Незважаючи на високу занятість, Тетяна Прокопівна не ризикнула замовляти весільний рушник кому б то не було іншому, щоб не внести в майбутнє подружнє життя своїх дітей чужі думки і бажання, які можуть бути і недобрими. Тому що навіть вишиваючи власноруч, вона стежить за власним настроєм, вишиваючи лише у доброму гуморі, не допускаючи поганих думок. Саме геометричний візерунок, що символізував благополуччя в родині, добробут та кохання,  стелила своїм дівчатам під ноги в мит, коли єдналися їх долі з їх обранцями.

   За звичаєм після весілля рушники зберігаються в родині як символ щасливого сімейного життя. І таких родинних рушників в сім’ї Пономаренків зберігається дуже багато як згадка про значні події у їхньому житті. За кожним хрестиком ховаються спогади хвилюючих моментів утворення вишиванки та її використання.

   На полиці, поруч з рушниками височіє охайно складена гірка вишитих сорочок, серед яких є найбільш особлива. Ту сорочку вишивала мама Тетяни Прокопівни, коли ще сама була дівчиною. Тій сорочці вже понад   півстоліття.   Саме   вона,   можливо   трішки пожовкла, менш яскравіша, є сімейною реліквією усієї родини, згадкою про маму та таким собі оберегом щасливого життя.

  Тож повертайте традицію вишивання в своє життя, передавайте уміння вишивати своїм діткам та вишивайте хрестиком добру долю.

Ольга Заїка