Археологічні роботи, що були розпочаті у 1956 році Василем Дяденком і продовжені у 1983  році  Олегом  Сєровим,  у  1995-1997 роках — Олександром Моцею, Павлом Покасом і на разі продовжуються  Ігорем Готуном, свідчать про те, що на межі бронзового та раннього залізного віків (ІІ-І тис. до н. е.) на території села з’являються носії чорноліської археологічної культури. У ході археологічних робіт були знайдені частини ліпного горщика тюльпаноподібної форми значних розмірів.
   У VI-III ст. до н. е. територію Петропавлівської Борщагівки заселяють люди, що належали до підгірцівської археологічної культури. Це підтверджують знайдені керамічні вироби: горщики з короткою шийкою та відігнутими вінцями.
Знахідки давньоруської доби представлені керамічним  матеріалом  (кухонний  посуд), виробами із заліза (замок, ключ, наконечники стріл, пряжки, ножі, упряжні кільця та інші), каменю (точильні бруски, пряслице), кістками тварин.
  Привертають увагу уламки цегли, що різняться від давньоруської плінфи. Козацька доба характеризується предметами, які представлені у кераміці, залізних виробах, руків’я ножа, скляних предметах. На території села були знайдені уламки амфор, які репрезентують характерні зразки візантійської  тарної  кераміки,  що  зустрічаються    в    межах    регіонів,    економічно пов’язаних з Візантією. У Києві амфори такого типу представлені рідкісними фрагментами серед матеріалів ХІІ-ХІІІ ст. із розкопок Десятинної церкви та Подолу. На різних берегах річки Нивка (Борщівка) були досліджені археологічні об’єкти як доби розквіту Київської Русі, так і XIII-XIV ст., тобто часів після навали хана Батия. До останнього періоду належать ями для зберігання збіжжя, відкриті  надвірні  вогнища  з  глинобитними черенями та сажо-вугільними прошарками, господарські     та     господарсько-побутові об’єкти. В одному з них — із прямовисними стінками   та   ступінчастим   входом   були виявлені розбиті горщики із кістками бика, вівці, свині, а поруч знаходилася керамічна кришка та цеглина, якими могли накривати посуд. Ймовірно. У цьому погребі зберігалася страва, подібна до сучасного холодцю.
 Зацікавленість археології виявила знахідка із залишками обробки пірофілітового сланцю — породи, що доставлялася з Овруцького кряжу і була у давньоруський період широковживаною. Під час досліджень було виявлено побутовий   інвентар,   елементи   костюма   та предмети озброєння. Показовими є бронебійний наконечник стріли та інкрустований жовтим металом залізний стрижень з кільцем. У 1995 році було досліджено житлову споруду, чотири будівлі ремісничого та промислового призначення.
  Давні часи
 Зафіксовані  матеріали  скіфського  та давньоруського  періодів.  Житло,  характерне для південно-руського села, зрубне, із  глинобитною  піччю  у  кутку.  З  однієї  із будівель проходили численні сліди обробки чорного металу та бронзи. Деякі із ям використовувалися для зберігання збіжжя.
 Серед знахідок — побутовий інвентар, сільськогосподарський реманент та ремісничий інструментарій, прикраси, фрагменти керамічного посуду вказаних періодів, у тому  числі  уламок  амфори  із  графіті  на стінці. Розміри досліджених ям 4.4-4.7 м при  глибині  0.68  м  та  ям  для  зберігання збіжжя діаметром 1.5-2.2 м при глибині 2 м. Увагу археологів привернули світильники на високій пустотілій ніжці з наліпним плескатим  блюдцем  та  полив’яний  горщик. Було виявлено також залізні наконечники стріл, пряжки, ножі, цвяхи, коси-горбуші, уламки скляних браслетів, пряслиці, кістяні вироби.
  Важливо, що попри розгром Києва 1240 року,  неподалік  продовжувало  існувати поселення.
Давньоруський літописець відзначив: «А у  той  же  рік  прийшов  Батий  до  Києва  з великою   силою,   тьмою-тьмущою   сили своєї,  і  оточив  місто.  І  обступила  [Київ] сила татарська, і було місто в облозі великій. І пробував Батий коло міста, а вої його облягли місто. І не було чути [нічого] від звуків скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його, і від звуків іржання стад і коней його, і сповнена була земля Руська ворогами...  І  поставив  Батий  пороки  під місто коло воріт Лядських — бо тут підступили були дебрі, - і пороки били безперестанку  день  і  ніч.  Вибили  вони  стіни,  і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити. Стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня і ночі,  але  городяни  зробили  ще  й  друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці  [Десятинної].  А  завтра  прийшли [татари]  на  них,  і  була  битва  між  ними велика».
 Розгром і пограбування міста зафіксовані  очевидцями,  зокрема  —  в  1246  році французьким монахом Іоанном де Плано Карпіні,  який  відзначав  факт  розорення Києва, «котрий був столицею Русії».
 Разом  з  тим,  слушною  є  думка  про зв’язок вказаної території з подіями давньоруського часу. Виявлений археологічний матеріал може бути пов’язаний з однією із Борщагівок (Софіївська, Братська, Нікольська, Петропавлівська, Михайлівська) — за назвою монастирів, яким вони належали, котрі разом із назвою річки (Борщовка —сучасна Нивка) та місцевості (Борщовська земля) згадується в писемних джерелах XV ст. Як вважав відомий дослідник Київщини Лаврентій Похілевич, топонім «Борщагівка»  походить  від  найближчих  від  міста монастирських хуторів, що постачали до столу     ченців     необхідну     для     борщу городину.
  Дослідник описує природу нашої місцевості. З давніх часів на відстані 12 км від Києва протікала річка, яка в літописах згадувалась як Желань. Свої води вона несла поміж пагорбів, порослих віковими деревами, та заливних луків, багатими на пашу,аж до річки Ірпінь, яка впадала в Дніпро. Води річки були багаті на рибу, птаство табобрів. Назва «Борщовська земля» згадувалася  в  грамоті  Великого  Литовського князя  Олександра  1497  року;  у  записі  в рукописну Євангелію XVI століття; у грамоті короля  Сигізмунда  Августа  1570  року;  у жалуваній грамоті митрополита Михайла 1590 року; у грамоті царів Іоанна і Петра Олексійовичів  1694  року;  в  універсалах гетьманів Івана Мазепи 1699 року та Данила Апостола 1729 року; у книзі Київського намісництва 1787 року та інших. В  описі  XVI  ст.  «Борщовської  землі», подарованої Золотоверхому Михайлівському монастирю його ктитором — великим князем Святополком-Михайлом, вказуються її територіальні межі: «... почав от тесных  улиц  к  Владимировой  груше,  от груши   старою   дорогою   к   Жилянским лозам, от лоз на курган Жилянский, от кургана  к  Борщовке.  Борщовкою  вниз  от селища Борщовского в луговину, луговиною к вербам вверх и к дороге Борщовской, дорогою вверх Лыбеди и к гатке, от гатки вверх в долину глубокую, из глубокой  долины  на  старое  путище,  путищам поять к тем улицам».
  Підбиваючи    підсумки    археологічних робіт в нашій місцевості, слід зауважити, що матеріали доби первісності, виявлені в ході робіт, вказують на освоєння території села ще за доби мезо-неоліту. Період енеоліту представлений керамікою трипільської культури. Бронзова доба репрезентована виразними фрагментами посуду   середньодніпровської   культури шнурової кераміки, а також білогрудівського   типу,   траплялися   уламки   ліпного посуду,  що  датуються  періодом  пізньої бронзи — раннього заліза. Ранній залізний вік маркується як відповідною керамікою,так і такою, що може бути віднесена до під гірцівської-милоградської культури. Найяскравіший  матеріал  був  зібраний стосовно  періоду  XI,  другої  половини  XI, кінця XI, рубежу ХІ-ХІІ, ХІІ-ХІІІ ст. Крім нього, виявлені шматки, що вказують на розвиток ковальської та чорнометалургійної справи. Наявність фрагментів причорноморських амфор свідчать про торговельні зв’язки. Серед  речових  знахідок  —  побутовий інвентар  (уламки  жорен,  оселки,  ножі, фрагменти скляних браслетів, прикрас, які донедавна вважалися елементом костюму городянки).
У XIV- XV ст. територія Київщини перебувала   під   владою   Великого   Князівства Литовського, а з другої половини XVI ст. - Речі Посполитої.
 Після  подій  1648  року  район  поблизу Києва, який належав шляхті та монастирям, змінив своє соціальне обличчя. Утворюються сотенні козацькі центри, а в селах — курені. Але боротьба, яка розвернулася на Київщині, не давала впевненості та стабільності людям. Нічого істотно не змінилося і за часів Гетьманщини, що спричинило еміграційні хвилі в більш спокійні регіони. Постійна боротьба та руїна призвели до повного спустошення території Київщини. Росія намагалася контролювати територію навколо Києва, а Київ утримувати під своїм володарюванням. І після Андрусівського договору вона отримала таку можливість.  Договір  з  Туреччиною  1681  року  і Польщею  остаточно  закріпив  панування Росії на Київських землях. У цей час реорганізується Київський полк, із правобережних   земель   Гетьманщини   утворюється Київська  сотня.  Ця  сотня  того  часу  була майже безлюдна. Таке спустошення було дуже вигідним для шляхти та монастирів. Вони заново захоплювали ці землі і заселяли людьми з Правобережжя та Лівобережжя.  За  описом  1686  року  існувало багато вільних сіл, якими колись володіла шляхта. Але пізніше всі ці села опинилися в монастирських маєтках.
 За  Гримультівською  угодою  1686  року кордони Київської сотні з Польщею мали бути такі: «... около Києва есть земли, которые между речкой Ирпень и Стугною И тому местечку Васильковъ и отъ него вверхъ, отъ берега речки Стугны в поле, и оттуда  пролечь  прямо  к  берегу  Ирпеня черта ведена быть имъет» (Рукоп. відділ ВБУ пв. докум. №1525).
 Жителі    села    переважно    займалися городництвом, розведенням овець та кіз. У селі був монастирський двір, шинок, куди постачалося вино з Білогородки.
Перехід  у  1786  році  значної  частини монастирських земель до казни, а також переселенська політика російського уряду сприяли  активному  заселенню  території Київщини.
 У  Русько-Литовському  літописі  описується, як литовський князь Гедимін (1316-1341 pp.) переміг київського князя Станіслава і татар під Білогородкою над річкою Ірпінь. Київ і околиці потрапили під владу Гедиміна.
 Період енеоліту представлений керамікою трипільської культури. Бронзова доба репрезентована виразними фрагментами посуду середньодніпровської культури шнурової кераміки, а також білогрудівського типу, як і околиці потрапили під владу Гедиміна.
Після укладення Кревської унії, у 1385 році, між Великим князівством Литовським та Польським королівством, руські землі відійшли до Польщі.
  У 1482 році татари повністю розорили Київ. На відбудові міста після нелегких часів нашестя татар, разом із киянами працювали жителі навколишніх сіл, у тому числі і Борщагівок. Вони доставляли в Київ ліс, деревину, пісок тощо.
 Після Люблінської унії 1569 року, Литва і Польща об’єдналися в одну державу — Річ Посполиту. На Київщині почали розширюватися земельні володіння католицької церкви. На початку XVI століття їй стали належати землі та маєтки на річках  Сирець, Ірпінь, Борщівка, а також ліси та яри під Білогородкою.
 У другій половині XVI століття правобережні околиці Києва поступово обжилися. Для заселення Києва та його околиць київський воєвода К. Острозький видав указ про утворення біля Київської Софії слободи, мешканцям якої надавалися пільги на сплату податків на землю та продаж товарів сільського господарства строком на 24 роки.
 За переписом 1552 року, у Києві мешкало 5-6 тис. осіб (без урахування козаків, шляхти, духівництва, військових, наймитів). Перепис 1570 року фіксував майже 7 тис. киян. За реєстром 1576 року, у Києві проживало майже 12 тис. мешканців.
 У 1622 році в Києві налічувалося майже 20 тис. осіб.
 Про перші поселення козаків на наших землях збереглося дуже мало докумен тальних свідчень. Архівні джерела містять інформацію про історію Київського полку, до складу якого входила Білогородська сотня. На чолі полків і сотень стояли тисяцькі та сотники. Із кожної тисячі
набирався полк війська, очолюваний тисяцьким.
Наприкінці XVI століття почалися утиски козацтва польською владою, нерегулярна виплата грошей, захоплення козацьких земель, знищення православних храмів, насильницьке окатоличення населення. Із часом усе це призвело до спротиву. Під час народного повстання на чолі з Кшиштофом Косинським (1591-1593 pp.) жителі Білогородки вперше в історії присягнули на вірність козацтву.
 У 1630 роках гетьман Іван Петражицький-Кулага подарував землі Борщагівки Київському Братському Богоявленському монастиреві у довічне володіння. На цій землі у 30-50-х роках XVII століття постала Церква ікони Пресвятої Богородиці «Живоносне Джерело».
 За реєстром 1649 року, Київський полк налічував 2010 осіб (24 сотні). Збереглися списки 17 сотень Київського полку, у тому числі і Білогородської. До її складу входило 94 козаки. Очолював сотню Каленик.
 Існує інформація про Борщагівську сотню, сотником якої був Корнило Харитонович. Приірпіння було повністю покозаченим краєм. У басейні річки Ірпінь було сформовано Білогородську, Борщагівську, Боярську, Вишгородську, Гостомельську, Макарівську, Можовилівську, Преварську та Ясногородську сотні козацького війська, які зробили свій внесок у здобуття незалежності та самостійності України.
 У козацькому літописі розповідається про те, що постійно виникали суперечки між козацькою старшиною, духовенством і воєводським правлінням. Так, 5 березня 1649 року у Білогородці відбулося заворушення. Білогородська сотня існувала до 1666 року, коли Київ і його околиці тимчасово відійшли до Росії. Поступово всі правобережні полки було ліквідовано.
 Після поразки у війні з Туреччиною Петро І був змушений вивести свої війська з Правобережної України. Почалася нова хвиля переселень. У 1712-1714 pp. частину правобережних козаків було перенесено до Гетьманщини, а інші втратили свій козацький статус.
Київська сотня до 1648 року належала до білоцерківського полку, її отаманом був у 1638 році Василь Блябля, який у реєстрі 1649 року значився як козак сотні Григорія Пещенка.
 За реєстром 1649 року, у Київській сотні, зокрема, були записані Олекса Жилянський, Лукаш Іванович із Білогородки, Грицько Халимоненко, Юсько Серед, Михайленко, Михайло та Мишко Борщовець та інші.
На Лівобережжі було створено десять полків, у тому числі й Київський. У 1764 році гетьманат було скасовано, а в 1775 році за наказом Катерини II знищено Запорізьку Січ.
 За царським наказом Київський полк було ліквідовано як адміністративно-територіальну одиницю (1784 p.), а потім — як військову частину (1783 p.). Замість нього було утворено Київське намісництво, до якого належали і Борщагівки.
За указом Воєнної колегії лівобережні козацькі полки стали регулярними полками російської армії.
Наприкінці 1768 року відбувся один із найгучніших нападів гайдамаків, початок якому покладено в Петропавлівській Борщагівці.
Наприкінці осені 1768 року чернець монастирського двору із Петропавлівської Борщагівки зі своїм односельцем селянином Зайцем (пізніше змінив своє ім’я на Швачка) організували гайдамацьку ватагу, яка нападала на сусідні села, що належали Польщі. Серед нападників були селяни із Білогородки та Борщагівки. Павло Тузик, Макар Дробенко, Сидір Вареник, Гнат Дячок, Петро Земляний, Федір Варенко та інші були родом із Петропавлівської Борщагівки, Пилип Прохудченко — із Софіївської Борщагівки та Назаренко — із Михайлівського монастиря.
 Напередодні свята Зачаття Пресвятої Богородиці, зібравшись на монастирському подвір’ї в Петропавлівській Борщагівці, гайдамаки вирішили зробити свій рейд польською територією. Вони напали на села Гнатівка, Гореничі, Петрушки, Шпитьки та Неграші. У Гнатівці вони знищили євреїв та побили шляхту. У Неграшах поділили здобич та розійшлися по своїх селах.
 Поляки та євреї поскаржилися Київському генерал-губернатору. Було розпочато щодо цієї справи слідство, за якого було звинувачено 45 селян з Білогородки та Борщагівок, а також білгородського священика, який присвоїв собі чимало речей з єврейського добра та взяв 1 карбованець за благословення на напад.
 На початку XVIII століття Болгарія перебувала під османським ярмом. З Балкан розпочалося масове переселення до Росії.
Для болгар, волохів, сербів та інших було створено територіальні утворення Новосербію та Слов’яно-Сербію.
Переселенці з-під Софії відмовилися йти туди й уклали угоду із Києво-Братським Уніатським монастирем. Переселенці оселилися у Братській Борщагівці. Протягом 1767-1768 pp. тут оселилися болгари Іскра Дмітрієв, Марко Дмітрієв, Петро Дмітрієв, Георгій Іскра, Іван Іскра, Мілош Златанов,Любен Златанов, Павел Ніколаєв та грек Михайло Афанасьев. На той час колонія болгар у Братській Борщагівці була єдиною і у центральній Україні.
 З часом нащадки переселенців асимілювалися і тільки за зовнішніми ознаками видавали своє південнослов’янське походження.
Низка указів, виданих 1786 року, сприяла проведенню реформи, яка послужила розширенню державного землеволодіння за рахунок монастирів, позбавивши церкви матеріальної бази.
 Здійснити ці реформи на Лівобережжі Катерина II доручила Г. Потьомкіну, Попову та Гарковському. Проведенню реформ (секуляризації) у нашому краї передувала ліквідація полкового устрою, утворення намісництв, подібних до російських губерній. Було заплановане проведення подушного перепису населення, реорганізація місцевого адміністративного апарату влади та суду.
 Монастирські володіння переходили до відомства управління директора Домоводства Київського намісництва. Колишні монастирські селяни платили, крім 70 копійок державного податку з особи чоловічої статі, 1 карбованець за звільнення від панщини та 2 копійки накладних. Унаслідок реформ Катерини II у нашім краї було ліквідовано земельну власність духовенства, через що воно остаточно втратило свою економічну могутність.