Родина – це найголовніше, що є в нашому житті. Більшість людей мріють мати щасливу сім’ю. І ключ до сімейного щастя шукає кожен  самостійно, через життєві  випробування. Звичайно, як і  в кожному із рецептів , в рецепті  щастя є свої сталі інгредієнти: взаєморозуміння, повага, любов…  Та кожна сімейна пара вносить свою родзинку в стосунки.  Саме ця родзинка допомагає долати, як у морському плаванні, бурі, шторми, уникати підводних каменів.  І дуже важливо, щоб вдалині завжди виднілася мета, до якої прагне кожна сім'я. А ще краще,  щоб ця мета була спільною –  одна на двох.  Це є своєрідним символом міцної родини. Це є секретом щасливого подружнього життя родини Попових, заслужених тренерів спорту з лижних гонок, яка дала їм силу благополучно допливти до гавані під назвою «Міцна сім'я». 

Їх сімейна історія розпочалася задовго до їх знайомства. А саме тоді, коли вони знайшли справу свого життя, яка і  об’єднала їх дві долі в одну.  В сімдесятих роках країну під назвою СРСР, що канула в історію, повністю накрила спортивна хвиля. Фізкультурні гуртки, секції, змагання – цим жила вся країна.  Впоравшись  з домашніми справами, і малий, і великий біг на стадіон, де кипіло, вирувало життя, як в гравців, так і у вболівальників. Саме на стадіоні шукали жінки своїх чоловіків, а матусі – дітей. Футбол, хокей, лижні гонки – найпопулярніші види спорту того часу.

– Лижами займалися багато хто з нашого двору, – пригадує Володимир Васильович. –  На той час для кожного із нас був один вибір: або до спортсменів, або до шпани. Мені пощастило, що коли мені хотілося до шпани, на мене чекав тренер, якого я не міг підвести.

Володимир Васильович народився в далекому  Свердловську, місті , що потім перейменували а Єкатеринбург, хоча в його пам’яті він так і залишився  його рідним Свердловськом. Не зважаючи на те, що він народився в Росії, його коріння українські. На Україні жили його рідні, сюди він щоліта приїжджав з бабусею в гості, саме тут виросла його майбутня дружина.  

Займатися лижами він почав досить рано. І цей вид спорту  повністю захопив  його. Він не зогледівся, як виграв місцеві змагання, потім районні, обласні, всеросійські та був  запрошений на першість Союзу. Саме там на першості країни він вперше зустрів Тетяну Шпаченко, жительку села Петропавлівська  Борщагівка, що також займалася в лижній секції з раннього дитинства.  Ставши переможцем ряд змагань, вона потрапила в збірну України, честь якої і захищала на першості Союзу. Вони жили в сусідніх кімнатах. Одного вечора декілька раз зіграли компанією в карти, а потім на кожного чекало його місто, його друзі, нові змагання та нові перемоги. Ця зустріч і це знайомство можливо стерлося з їх пам’яті, якби доля не звела їх знову в Київському фізкультурному інституті. 

  

Тож після цієї зустрічі вони навіть ще не зрозуміли, що не випадково зустрічаються. Далі були роки навчання та постійні виснажливі тренування, збори, змагання. Закінчивши інститут, Тетяна Василівна була направлена працювати до нашого району тренером з лижних  гонок. Володимир Васильович  поїхав працювати тренером  до м. Конотопу.  Зустрівшись через рік,  на чергових змаганнях вони зрозуміли, що значать один для одного більше ніж просто товариші. Після цієї зустрічі Володимир вирішив приїхати до нашого села. Ця подорож запам’яталася йому на довгі роки.

Зійшовши на залізничній станції «Борщагівка» холодного, морозного ранку, Володимир вирішив, що до зустрічі з коханою залишилися лічені хвилини.  Та не так  сталося, як гадалося.  Від станції до нашого села через кучугури та перемети юнак змушений  був добиратися, ще довго-предовго.  Спочатку він розумів, що станція і село – це зовсім різне. Потім його помилково  направили в с. Софіївську Борщагівку.  І через три години подорожі, замерзлий "на кістку”  Володимир,  добрався все-таки до центру Петропавлівської Борщагівки, а потім до хатини по засніженій вулиці Жовтнева, де проживала його Таня. Найбільша прикрість цієї подорожі полягала в тому, що він розминувся з дівчиною всього на хвилин 15 – вона поїхала на чергові змагання. Та це не зломило юнака: він наздогнав  її в аеропорту. Таких цікавих ситуацій в сімейному архіві  родини  Попових дуже багато. 

Зовсім скоро  вони створили сім’ю, зігравши гучне весілля в нашому селі. Пройшовши деякі труднощі на професійному терені, ними  було прийняте рішення, що повинні працювати разом, створивши міцний тренерський тандем. Отак і розпочався новий етап їх життя, що приніс їм звання заслужених тренерів України з лижних гонок. Лижна секція в с.Петропавлівська Борщагівка , лижна секція  в м. Ірпені, спортивні збори, змагання – сімейне життя повністю підкорювалося спортивному розпорядку тренерів та це робило сімейні відносини ще більш тіснішими. В  1980 році в родини появилася донечка Іринка, а згодом  і молодший син  Олександр.  Діти зростали у справжньому спортивному дусі. Разом  з вихованцями спортивних секцій ходили на  пробіжки,  відвідували тренування, змагання.  Дочка Іра з трьох років займалася фігурним катанням, а згодом перейшла у лижну секцію.  І має багато нагород: була членом національної збірної України   та чемпіонкою України з лижних гонок. Син Олександр, що є чемпіоном світу з кікбоксингу, якому присвятив себе з десяти років. 

  Наприкінці вісімдесятих років та на початку дев’яностих в нашому селі завдяки цій родині кипіло спортивне життя. В пожовклих фотоальбомах жителів нашого села є  багато дитячих знімків зі спортивних змагань на сільському озері, в лісі, на  районних та обласних спортивних змаганнях. А  в деяких жителів села є ще й багато грамот та медалей. Це вихованці родини Попових –   І.Лашков, М.Артюхов, О.Шум, З.Фабро, Є.Дмитрієв. Та, безперечно, найбільше нагород у жительки нашого села Віти Якимчук, що стала членом збірної України та триразовою  учасницею олімпійських ігор, а також гордістю Петропавлівської Борщагівки. 

Певний час родина Попових працювала в м. Харків в спортивному ліцеї. Їх тренерська діяльність в іншому місті виявилася напрочуд продуктивною.  

На початку минулого року вони знову повернулися до нашого села, де їх радісно зустріли як мешканці  Петропавлівки,  так і сільське керівництво. На базі нашої школи відразу була відкрита секція лижних гонок, куди з радістю потягнулися учні.  Після шкільного дня у них розпочинається  нова сторінка життя, сповнена спортивним романтизмом, безмежною кількістю лісового повітря  та   приємною процедурою чаювання,  яке іноді триває досить довго.  Вони не можуть розпрощатися, їм тут добре , на них тут чекають  тренери, які в деяких моментах стають ріднішими за близьких людей. На кінець зими малі лижники вже брали участь в обласних змаганнях, де показали напрочуд гарний результат. Це завдяки  безмежному ентузіазму та любові до своєї справи їх тренерів Володимира та Тетяни Попових. 

Вже понад тридцять років родина Попових живе щасливим подружнім життям, реалізовуючи себе як на теренах спортивних арен, так і в родині.  Вони – любляче подружжя, чудові батьки, що дали гідне виховання своїм дітям, а також безмежно люблячі дідусь та бабуся.   

Їх внучка, одинадцятирічна Ліза, є улюбленицею всієї родини.  Ця  маленька принцеса має чарівний  голос, займається музикою та вокалом та є дуже творчою особистістю.  Також творчою  особистістю в родині є дочка –  Ірина Володимирівна, що  пише картини, займається техніками батік та декупажом, розписує дерев’яні та скляні  вироби. 

По принципу: «Хто як не я», живе син Олександр. Він переконаний, що коли не подобається щось в нашому житті, то можна багато змінити самому.   Саме тому він займається тренерською діяльністю на базі Петропавлівсько–Борщагівської  середньої школи  причому не на комерційній основі, даючи всім бажаючим можливість спробувати себе в спорті.  І таким чином зменшує  кількість молодих людей, які не можуть реалізувати себе, через брак коштів. Також його спортсмени приймають активну участь в громадському житті села.  Організовують суботники, прибирають ліс, що є прикладом для молоді.  Хоча секція працює зовсім не тривалий час, вона також має вже своїх переможців як районних змагань, так і обласних.  

Життя прожити – не поле перейти, – говорить народна мудрість. З нею не можна не погодитися.  Та ще більшою цінністю прожитих років є люди, в житті яких ти залишаєш  добрий слід своєї діяльності. Саме такі люди живуть в цій сім’ї. Це не лише діти, батьки, а й уся родина.  Це і сотні їх учнів, яким вони подарували прагнення до перемог, для яких стали підтримкою в житті, друзями та навіть батьками. Тож нехай і надалі життя наших земляків наповнюється славними ділами, зітканими з великих і малих перемог. Наснаги,  вам шановні, в подальшій вашій праці та в родинному житті.